У суботу площа перед полтавським театром імені Гоголя стала місцем тихого, але потужного нагадування про тих, хто не повернувся з війни. Полтавці зібралися, щоб вголос назвати імена зниклих безвісти, підкресливши просту істину: кожен з них – це не цифра у зведеннях, а син, чоловік, батько, брат. Журналісти 0532.ua зафіксували ключові моменти акції і почули історії родин, для яких щодень – це очікування між надією і відчаєм.
Біля театру зібралося близько півсотні людей – рідні та близькі бійців, чиїх слідів досі не знайшли. Одні тримали портрети, інші – дитячі малюнки, ще хтось просто стояв поруч у мовчазній солідарності.
Центром дійства став перформанс, що змушував перехожих призупиняти крок. На бруківці рівними лініями розставили 28 пар берців. Поруч з кожною парою – чорні та білі кульки. Ці кольори символізують «Прапор Надії»: чорний – пам’ять про полеглих і скорботу, білий – віру в повернення полонених і зниклих.
Організаторка заходу Тетяна Міщенко наголосила, що саме про зниклих безвісти говорити найважче, адже невідомість – найболючіша.
«Якщо про полонених сім’ї принаймні знають, що вони живі, то статус зниклого безвісти найстрашніший. Невідомо, де людина – у полоні, в небі чи десь між ними. Для родин це щоденне випробування, де кожен день – боротьба між вірою та відчаєм», – сказала вона.
Того дня журналісти поспілкувалися з трьома родинами. Для кожної участь у події – це не лише вшанування, а й голосне прохання не забувати про їхніх близьких.
«Ми чекаємо, він повернеться – це наша надія»
Серед учасників був маленький хлопчик у футболці з написом «Поверніть мені батька». Поруч стояла його мама, Наталія Шуліка, з плакатом і фотографіями чоловіка – морського піхотинця 38-ї бригади Григорія Шуліки, який зник безвісти 18 грудня 2023 року у Кринках на Херсонщині.
«Хлопці тримали наші острови і лівий берег. Ворог пробив укріплення, довелося відходити, але не всі змогли повернутися. Де вони зараз – живі, мертві чи в полоні – невідомо. Ми шукаємо і сподіваємося», – розповіла пані Наталія.
За її словами, офіційної інформації сім’я так і не отримала – звернулися до Червоного Хреста, СБУ, об’їздили госпіталі, спілкувалися з побратимами, долучалися до акцій у Києві та Горішніх Плавнях – та без результату. Вдома Григорія чекають дружина і двоє синів – 8 і 2 років, а також батьки, брат, сестра і друзі.
«Діти щодня питають про тата. Я мушу триматися і казати – ми чекаємо, він повернеться. Бо це наша надія», – каже Наталія Шуліка.
«Чекаю свого найкращого друга Колю»
Ще один учасник акції, Максим, тримав портрет друга – військового Миколи Бондаря з позивним «Альдоза».
«Він зник у лютому цього року під час виконання бойового завдання у Покровському районі. Після того його оголосили зниклим безвісти. Я щодня чекаю на нього», – говорить Максим.
Микола служив з 2019 – 2020 років, спершу на спокійних ділянках, згодом у найгарячіших точках. Для близьких він був людиною, на яку завжди можна покластися.
«Він був неймовірним, золота людина і найкращий, кого я знав», – ледь стримуючи емоції, додає Максим.
На Миколу чекають батьки, кохана і друзі – усі вірять у його повернення.
«Я чекаю на свого сина…»
З плакатом у руках стояла й пані Галина – мати військового Анатолія Зіненка, позивний «Боцман». Він зник 25 квітня цього року після виходу на позиції в районі Суха Балка і не повернувся. Координаційний штаб повідомив родині лише одне – є інформація, що бійця передали на російську сторону, однак підтверджень відтоді немає.
«Толя воював з осені 2022 року. До війни працював у сфері охорони, дуже відповідальний. Свою родину створити не встиг. Він мріяв про майбутнє, але війна забрала звичне життя», – каже мати.
Площа перед театром у цей день стала простором болю і водночас сили. Кожна пара берців, кожен портрет і кожна кулька говорили про одне: війна триває, а сотні українських родин досі не знають, де їхні близькі.
Такі акції – це не тільки пам’ять. Це голоси, які мають бути почуті – заради повернення кожного.
