Вячеслав Ясько — підполковник поліції, ветеран російсько-української війни, який пройшов крізь фронт, поранення та складну реабілітацію. Після повернення додому чоловік несподівано для себе знайшов новий шлях — вийшов на театральну сцену. Сьогодні театр став для нього не просто хобі, а справжньою терапією, що допомогла повернутися до життя та знайти внутрішню рівновагу.

Про шлях від війни до мистецтва Вячеслав розповів журналістам 0532.ua, поділившись історією, яка надихає не лише побратимів, а й усіх, хто переживає складні життєві випробування.

“Театр повернув мене до життя” — так коротко описує свій досвід ветеран, який нині допомагає іншим військовим знайти себе після служби.
З дитинства — у русі
В’ячеслав народився у Полтаві в простій робітничій родині: батько працював водієм, мати — кухаркою. З дитинства займався спортом, адже, як сам зізнається, рости у районі, де панувала кримінальна атмосфера, було непросто. «Треба було вміти постояти за себе. Я завжди був активним, навіть гіперактивним», — згадує він з усмішкою.

“У поліцію мене привели фільми”
Після школи В’ячеслав здобув робітничу спеціальність, відслужив у внутрішніх військах, працював, мав невеликий бізнес. Але саме фільми про правоохоронців надихнули його змінити життя — у 2006 році він вступив на службу до міліції. Починав сержантом, а згодом отримав офіцерське звання та посаду у транспортній поліції. Займався боротьбою з наркотиками, працював у ГУНП Полтавщини, згодом став слідчим.
24 лютого 2022 року для нього, як і для всієї країни, стало точкою неповернення. «Ми були на чергуванні, коли почалося вторгнення. Ніхто не вірив, що це можливо. Але коли побачили бомбардування, стало зрозуміло — треба діяти», — пригадує ветеран.
Без вагань він написав рапорт і вирушив на фронт. «Я не радився ні з ким — просто знав, що мушу йти», — каже В’ячеслав. Він воював у складі батальйону «Полтава», пізніше — у штурмовому батальйоні «Еней». Брав участь у боях за Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Бахмут.

Поранення, яке змінило все
1 червня 2024 року під час обстрілу поблизу Торецька уламок міни поранив В’ячеслава в ногу, перебивши артерію. Побратими винесли його з-під вогню, і вже за півтори години він був у лікарні. «Якби не вони — не знаю, чи залишився б живим», — зізнається чоловік.
Після кількох операцій та тривалої реабілітації у Дніпрі й Полтаві він знову став на ноги. Найбільше, каже, допомогла родина — дружина Оксана та сини Владислав і Ярослав. «Підтримка близьких — це основа. Без неї важко пройти цей шлях», — ділиться ветеран.

Театр як реабілітація
Під час відновлення В’ячеслав випадково дізнався про народний «Театр на Павленках» у Полтаві, яким керує режисерка Галина Чернявська. Там йому запропонували роль у виставі «Емілія Галотті» — навіть попри те, що він тоді пересувався на милицях.
«Я відразу відчув, що це моє. Театр допоміг мені відкритися, зрозуміти свої емоції, навчитися знову відчувати», — розповідає В’ячеслав. Ця мрія з’явилася ще на фронті — у 2023 році під Бахмутом він пообіцяв собі, що після війни спробує себе на сцені.
Тепер він переконаний, що культура й творчість мають потужний терапевтичний ефект. «Я завжди кажу хлопцям: приходьте в театр, спробуйте. Це лікує душу. Це справді допомагає відчути, що життя триває», — наголошує ветеран.

Нова роль — допомагати іншим
Нині В’ячеслав продовжує службу, але вже на новій посаді — помічника начальника поліції Полтавщини у справах ветеранів. Його головна мета — підтримка побратимів, допомога в адаптації та поверненні до мирного життя.
«Я знаю, через що проходять ветерани. Моя мета — допомогти їм знайти своє місце після війни. Бо кожен заслуговує на шанс почати нову сторінку», — каже він.
Для В’ячеслава Яська театр став тим, що повернуло сенс життя після фронту. І сьогодні він доводить власним прикладом — що навіть після найтемніших днів можна знайти світло.







