До 87-річчя Полтавського академічного обласного театру ляльок глядачам представили оновлену версію постановки Ніко Лапунова «Леді в лавандовому», створену за мотивами оповідання Вільяма Локка. Ця вистава — не просто данина пам’яті режисеру, а глибока розмова про людяність, пам’ять і те, що робить нас людьми навіть після втрат.
П’ять років тому Ніко Лапунов поставив цю історію на сцені театру, створивши один із найчуттєвіших спектаклів у репертуарі. Тепер, коли митця вже немає серед живих, його «Леді в лавандовому» знову ожила — у новій режисерській інтерпретації Сергія Смеречука. Вистава, як і раніше, наповнена тишею, ніжністю і відчуттям моря, що викидає на берег не лише людину, а й надію.
Британська історія, покладена в основу постановки, говорить про вічні теми — любов, самотність, старіння, пам’ять і внутрішнє відродження. Спочатку глядач бачить лише декорації: кілька валіз, старі будиночки, речі з минулого. Потім з’являються актори, і простір оживає звуками хвиль, скрипки, голосами персонажів, які повертають у життя давно забуті почуття.
У центрі сюжету — дві сестри, Джанет і Урсула, які живуть у самоті, поки море не приносить до їхнього узбережжя юного скрипаля Андреа. Його поява стає метафорою пробудження: у старих серцях знову прокидається любов до життя, а дім, що здавався застиглим у часі, наповнюється світлом.
Головні ролі виконали Сергій Мамон (Андреа), Марина Мамон (Урсула) та Алла Вітрюк (Джанет). Усього троє акторів створили дивовижну атмосферу камерності й правди. Їхня гра настільки щира, що навіть сторонні звуки у залі не могли зруйнувати емоційної цілісності дії. Кожна інтонація, кожен рух здаються вивіреними, але водночас природними.
Декорації — ще один повноцінний герой вистави. Валізи, старі меблі, кімнати, що ніби живуть своїм життям, символізують пам’ять, втрати і спроби втримати минуле. На тлі війни, яка пронизує історію, вони стають знаками порятунку, надії, спробами не втратити людяність у часи руйнування.
Фінал вистави тихий і світлий. У ньому немає трагізму — лише легкий сум і внутрішнє очищення. Режисер Сергій Смеречук пояснює це просто:
«Театр повинен повернути людині – Людину».
«Леді в лавандовому» — це вистава, після якої залишаються питання, роздуми й тепла тиша в серці. І, здається, десь у цій тиші, між оплесками, присутній Ніко Лапунов — той, хто колись дав їй життя. Адже театр, що пам’ятає, завжди продовжує життя своїх творців.
