У Полтаві на сцені театру імені Гоголя презентували нову постановку Владислава Шевченка – виставу, що об’єднує міфологію, воєнні щоденники та провокативні сценічні рішення. Показ, присвячений Дню Гідності та Свободи, зібрав повну залу і викликав суперечливі реакції ще до прем’єри.
Публіка чекала цього проєкту з цікавістю: хтось дорікав режисерові за сміливі прийоми, інші – навпаки, підтримували його бажання зламати звичні рамки театру. Вистава, що оповідає про перші дні повномасштабного вторгнення, пропонує не лише історії очевидців, а й несподівану візуальну мову, де античні Мойри стають свідками і співтворцями хаосу.
Розпочинається дія голосом режисера і піснею “Буде тобі, враже, так, як відьма скаже”. Це задає тон – містичний, тривожний, майже пророчий. Поки на сцені лише глядачі та клубок червоних ниток, над якими висить біла тканинна завіса, відеопроєкція відтворює початок вторгнення. Актори з’являться за мить, але символіка на сцені уже працює.
Перша поява Мойр – античних богинь долі – створює ефект сну. Вони плетуть і розмотують нитки, оточують простір рухами, що нагадують ритуал. Цей мотив стає наскрізним, адже Мойри залишаються на сцені до фіналу – поза сприйняттям інших персонажів, але в постійному супроводі їхніх історій. Їхній жест розриву нитки долі супроводжується фразою:
“Нитка порвана, миру кінець, війна почалася…”
На тлі цього ритуалу вибухає хаос: персонажі метушаться, телефонують, намагаються второпати, що відбувається. Далі актори по черзі озвучують власні спогади про перші години війни. Одні згадують пробудження у новій реальності, інші – ночівлю в крихітних тамбурах, запаси коньяку як “ліки”, або ж сцени, коли над подвір’ям 70-річної бабусі пролітали “шахеди”, а вона, лаючись, продовжувала саджати буряки.
Містичний ритм раптом ламається. Червона нитка зникає, а Мойри… стають до роботи на кухні. На сцені з’являються електроплита, м’ясо, борошно, тісто. Починається “open kitchen” – прямісінько на очах у глядачів.
“Ми змішуємо біль Охтирки і стійкість Полтави… Ми створюємо галушки. Кожна – це маленька фортеця з м’ясом болю, тістом стійкості та піджаркою з нашого гніву і сліз. Вони хотіли нас перемогти, зробити з нас фарш. Натомість ми зробили з їхнього фаршу галушки.”
Поєднання сакрального образу Мойр з побутовою кухонною рутиною створює дисонанс. Воно одночасно і провокує, і збиває тональність, і демонструє задум режисера – долю формують не лише архетипи, а й звичайні жінки, звичайні дії, навіть куховарство. Та для частини глядачів цей хід може здаватися надмірно демонстративним.
У виставі поєднано вокал, драматичні сцени і хореографію. Всі актори – від балету до драматичної трупи – працюють злагоджено, і ця єдність відчутна в кожному епізоді. Камерність простору посилює ефект: глядач буквально в центрі подій.
Найгостріший момент – експеримент із залом. Один із добровольців погоджується пройти через 40-секундне імітоване відчуття тортур, схожих на ті, що переживають українці у російському полоні. Для когось це сильний сценічний жест, а для інших – потенційно травмуюча межа.
Тим часом Мойри продовжують місити тісто, фарширувати галушки, перетворювати кухонний процес на обряд. Їхні великі білі головні убори відсилають до стилістики інших сучасних українських постановок, через що виникає відчуття цитування або свідомої гри з уже впізнаваним театральним образом.
Фінал – вечеря для всіх. Глядачам пропонують скуштувати приготовані галушки. Це жест, що має об’єднати та підсилити емоції після перегляду. Чи спрацював він – кожен визначав сам.
Постановка не дає універсальної оцінки війні і не прагне сподобатися всім. Вона працює контрастами, коливається між ритуалом і побутом, між болем і побутовою іронією. І хоч деякі прийоми можуть видатися ризикованими або надмірними, сама вистава стає ще одним свідченням того, що український театр шукає нові форми, навіть коли торкається найболючіших тем.
