8 січня минає 91 рік від дня народження Василя Симоненка – поета покоління шістдесятників, чий голос став викликом радянській владі і символом внутрішньої свободи українців.
Він народився 1935 року в селі Біївці на Полтавщині. Дитинство Симоненка було важким і тривожним. Письменник Олесь Гончар згадував, що майбутній поет зростав без ласки, серед післявоєнного болю, жіночих сліз і відлуння вибухів. Цей досвід назавжди сформував його чутливість до несправедливості та долі України.
У Києві Василь Симоненко долучився до Клубу творчої молоді. Разом з Аллою Горською та Лесем Танюком він став одним з тих, хто відкрито заговорив про злочини сталінського режиму. Саме ця група першою виявила масові поховання в Биківні.
Побачене там стало шоком навіть для людей, які вже знали ціну радянській брехні. Симоненко згадував, як діти гралися у футбол людським черепом з отвором у потилиці. Після цього він підготував меморандум до влади з вимогою оприлюднити правду про масові вбивства. Відповідь була швидкою – за поетом встановили постійний нагляд.
Його творчість проходила через жорстку цензуру. Редактори спотворювали тексти, змінюючи сенси. Відомі рядки про «комуністичну радість» в оригіналі звучали інакше – Симоненко писав про «радість безрадісну».
На провокаційні запитання про те, яку саме «самостійну Україну» він має на увазі, поет відповідав без дипломатії:
«У мене Україна одна».
Коротке життя і довга тінь правди
Життя Василя Симоненка обірвалося у неповні 29 років. Влітку 1962 року на залізничній станції в Смілі його жорстоко побили міліціонери. Після цього побиття у поета відмовили нирки, і він помер.
Навіть смерть не зупинила спроб знищити його репутацію. Радянська система поширювала фальшиві листи, нібито написані його матір’ю, намагаючись дискредитувати ім’я поета. Втім, слово виявилося сильнішим.
За кордоном виходили його збірки, а в Україні вірші переписували від руки, передаючи з покоління в покоління. Офіційне визнання прийшло вже в незалежній державі – Василь Симоненко був удостоєний Шевченківської премії посмертно.
Сьогодні його рядки знову звучать актуально – як нагадування про ціну правди і силу людини, яка не погодилася мовчати.
