48-річна полтавка Ірина вже багато років живе з ВІЛ-позитивним статусом. Про нього вона дізналася у 2008 році, коли була вагітною та проходила чергове обстеження у жіночій консультації. До Дня боротьби зі СНІДом жінка поділилася своєю історією, спогадами про перші реакції рідних і тим, як терапія змінила її життя.
Ірина пригадує, що на момент отримання результатів їй було 32 роки. Першою була паніка, за нею – ізоляція від тих, хто мав би підтримати.
«Спочатку був страх, нерозуміння, чому я. Боялася суспільства, боялася комусь сказати про свій статус. Дуже важко було сказати своїм батькам. Вони боялися, що я вип’ю з чашки, з ложки, весь посуд стояв окремо».
На той момент жінка була на шостому місяці вагітності. Її направили до обласного центру СНІДу, де вона неочікувано зустріла знайому, яка стала для неї джерелом підтримки.
«Вона пояснила, що в цьому нічого страшного нема. Що люди, які приймають АРТ-терапію, такі самі, як усі. Сказала, що якщо почну приймати ліки, дитина народиться 99% здорова».
Антиретровірусну терапію Ірина почала одразу. Лікарі детально пояснили, як правильно приймати препарати, і вже після пологів стало відомо – дитина народилася без ВІЛ-позитивного статусу.
Складними були і стосунки в сім’ї. Чоловік спочатку відреагував болісно та відсторонено, що додало жінці хвилювань у період, коли вона намагалася зберегти сімейну рівновагу.
«Спочатку він сприйняв це з відреченням. Казав: “Я тебе боюся, в плані сексу боюся”. Я переживала дуже важко… Я тільки в дитині знаходила сенс життя».
Психологічну підтримку Ірині надали соціальні працівники благодійної організації. Вони допомогли їй підготуватися до важливої розмови з сином, який з віком почав ставити питання про здоров’я матері.
«Допомагали мені розповісти сину. Консультували, приходили… Допомога і психологічна, і соціальна».
Зараз Ірина працює, постійно приймає терапію та виховує підлітка. Каже, що її історія – про те, що діагноз не робить людину іншою і не позбавляє права на повноцінне життя.
Вона звертається до інших жінок, які можуть зіткнутися з подібним діагнозом:
«Головне, щоб підтримувала сім’я. Це хронічне захворювання. Ми ніяк не відрізняємося від інших людей».
